Центральна електрична станція Київської міської залізниці (трамваю) виглядає неперевершено, з першого погляду ніколи не скажеш про її практичне значення.
Історію будівлі розповіли у ГО Україна Інкогніта.
Київський трамвай, від початку «Товариство Київської міської залізниці» – система електричного трамвая міста Києва, відкрита 1 (13) червня 1892 року. Це була перша електрична трамвайна мережа у тогочасній Російській імперії, перша на території сучасної України, третя в Східній Європі після Будапешта (1888) та Праги (1891), і шістнадцята в Європі.
Зрозуміло, що для трамваю потрібна була електрика. Якоїсь єдиної електромережі в Києві тоді не було, відповідно для живлення трамвайних ліній довелося будувати власні електростанції.
Нова споруда дизель-моторної електричної станції (згодом — Центральна електрична станція Київської міської залізниці) зводилась у два етапи — 1901-1903 та 1907-1908 на території Олександрівського трамвайного парку. Ділянку для нього пл. 1141 кв. сажень було виділено у серпні 1890 р.
На цій ділянці постали дві електричні станції, їхні споруди збереглися дотепер.
Перша електрична станція, збудована 1894, була цегляна, мала чотири парові машини, по 150 к. с. кожна.
1903 р. поряд з паровою станцією, на місці колишніх майстерень, за проєктом цивільного інженера, неймовірного архітектора Володимира Безсмертного, побудовано набагато потужнішу і сучаснішу дизельну, яка стала Центральною електричною станцією трамвайного господарства Києва.
Вона мала чотири котли системи «Бабкокс і Вількокс» та чотири дизелі по 400 к. с. кожний (пізніше її потужність збільшено до шести дизелів).
Нову станцію було розміщено в північній частині трамвайного парку, між дерев’яними приміщеннями для вагонів та першою паровою електричною станцією. Довжина споруди спочатку становила бл. 50 м. Складалася з двох частин — машинної зали (котельні), що являла собою цілісний об’єм, та прибудови — флігеля, на першому поверсі якого було встановлено акумулюючі батареї, на другому розміщувалися службові приміщення.
За проектом інж. Артура Абрагамсона виконано залізобетонне склепінчасте покриття, яким перекрито машинну залу. Спочатку між двома електричними станціями — новою та старою — залишалась незабудована ділянка, де були розташовані двомаршові сходи та високий димар (нагадаємо, крім дизелів там працювали ще й парові машини, а це топки, вугілля і купа диму).
У протоколі Будівельного відділення Київського губернського правління від 22 квітня 1903 року наголошувалося: «Щоб Дизель-двигуни були оснащені звукоглушниками, а в разі, якби потребувалося заради усунення шуму, продукти згоряння були відведені з циліндрів у наявну димову трубу».
Добудова дизельної станції, зведеної 1907-1908 р.р., змінила загальні габарити споруди. Її довжина збільшилась до 57 м. Оскільки добудову зведено з південного боку, сходи та димар було демонтовано, а вхід до машинної зали перенесено.
Покриття при цьому продовжили і на прибудову, яка була вирішена в тих же формах, що й уся споруда в цілому. В цьому вигляді станція використовувалася за призначенням до 1950-х рр. коли з повною електрифікацією міста автономна електростанція для електротранспорту втратила будь який сенс.
Наприкінці п’ятдесятих споруду перебудували під адміністративний будинок Київського трамвайно- тролейбусного управління. Частину загальної зали, зведеної на другому етапі, переобладнали під трансформаторну підстанцію Шевченківського р-ну для живлення електроенергією трамвайного руху на Набережному шосе та Володимирському узвозі, а також для фунікулера та тролейбусних маршрутів на Хрещатику. В цій частині зали зроблено перекриття, і одноповерховий об’єм перетворено на чотириповерховий. Там, де містилися службові приміщення, також було надбудовано ще один поверх.
Змінилося також і розташування входу, його влаштовано в центрі чолового фасаду. З північного боку споруди, де були службові приміщення, на верхньому ярусі пробито нові вікна. З 1970-х рр. над трансформаторною підстанцією розміщено цех офсетного друку.
Попри суто утилітарне призначення споруда Центральної електричної станцій Київської міської залізниці має не аби яку культурну і естетичну цінність. І справа не лише у тому, що в індустріальній архітектурі ХІХ та початку ХХ ст. архітектори і замовники воліли будувати не лише доцільно але й красивою.
Чимала станція стояла на набережній міста і, фактично в самому його серці. Відповідно, якщо електричний трамвай став гордістю киян, то станція мала би стати окрасою середмістя. Будівельники з завданням впоралися, – сьогодні цю споруду при першому погляді можна навіть прийняти за якийсь палац.